Дві цікаві події трапилися зі мною протягом кількох днів: 13 серпня одна моя дорогоціна сестричка надіслала мені спогад-1, а сьогодні Фейсбук нагадав спогад-2.
Таке співпадіння, з одного боку, немов би приємні спомини, але з іншої сторони - складається враження, що минуле не відпускає...
Кажуть, що в поважному віці деякі люди починають писати мемуари, а дехто навіть пов'язує це з хворобою - відсутностю «короткої пам'яті». Не хочу ні з ким сперечатися (тим більше, що вік не такий вже прям сильно поважний 😉), але сама завжди тримаю в серці слова Господа, перед очима якого пишеться пам'ятна книга:
«Проте зовсім по-іншому розмовляють між собою ті, котрі бояться Господа. Господь чує все і перед Ним пишеться Пам’ятна Книга щодо тих, які бояться Господа, і котрі вшановують Його Ім’я.» (Малахії 3:16 CUV)
Згадую також і пісню, яку в 90-роки ми співали по збірникам «Пісня Відродження» - «Милости Господни вспоминай, считай» і яка тепер має переклад українською. В цій пісні є такі слова:
«В час, коли так важко вірити тобі,І коли втомилось серце в боротьбі,Ти згадай ту милість, що Господь явив,Будеш дивуватися, що Він зробив!Милості Господні ти не забувай,Всі їх разом поряд у душі складай!Пам'ятай, як щедро Бог нас наділив,І не забувай, що Він для нас зробив!»
До слова, автор оригіналу пісні - Джонсон Оутман і написав він її далекого 1897 року.
То про що це я? Колись, протягом 2003-2005 років, через кількох зовсім різних людей, які не знали один одного, Господь підтвердив мені те, що говорив наодинці: я маю писати для себе і ділитись з іншими тим, що Він відкриватиме Своїм Святим Духом.
На той момент життя моя самооцінка була ще не просто заниженою, - вона майже дорівнювала нулю. Тільки Божа любов, яку я постійно відчувала, тримала мене: душа моя проходила період зцілення і відновлення в Господі.
Тому писати я таки почала, але майже через 10 років.
Звісно, писала (і пишу) я завжди тільки по надхненню від Святого! Я ніколи не сідала і не думала: «а про щоб це таке мені сьогодні написати». Він вкладав бажання і перетворював бажання в слова, обгортаючи Своєю любов'ю. Писала, пишу і записую я те, що Господь вважає за корисне для інших, а не щось сокровенне, чому ще не час.
Ці два нагадування, що так «співпали» в часі, я розглядаю, як ще одну нагоду порахувати милості Господні і подякувати Йому за те, що в різні часи мого життя Він дарував мені милість бути вірною Йому, Його обітницям і своїм обіцянкам.
Надто недосконалою людиною я є, щоб навіть подумати, що кудись зможу йти або щось робити без Нього. Для мене все в усьому Христос: Його бачу в навколишньому світі, в людях, навіть в подіях, що відбуваються. Тому все, через що Він провів - є корисним досвідом для неповторення помилок, до якого особисто я, як людина аж надто схильна.
Двічі давала я обіцянку моєму Господу: вперше під час водного хрещення і вдруге - під час рукопокладення на служіння.
Молю Тебе, Господи Ісусе, не дай мені порушити жодної 🙏 Даруй мені милість служити всією доброю совістю Твоєму Тілу, тим людям, які потребують Твоєї Євангелії й тим, кого Ти передуставив до спасіння. Стверджувати душі Твоїх учнів, до чого Ти і покликав мене 🙏 Як колись Ти сказав: «...ти підеш до всіх, до кого лише Я тебе пошлю, і говоритимеш те, що Я тобі накажу.» (Єремії 1:7 CUV) Амінь.
Цей допис роблю спонтанно і більше для себе, не плануючи його розповсюджувати. Можливо, його прочитають друзі, які читали(ють) цей мій блог. Якщо «випадково» допис трапиться вам в Інтернет-просторі, то буду вдячна за ваші думки щодо піднятої теми «випадкових спогадів».
Спогад-1. Рукопокладення, 2012 р.
💙 💛 💖 💛 💙
Спогад-2. Час служіння у WGC (Всемирном Центре Евангелия),
останній випуск, 2020 рік
Звичайно, це - не життя минулим, адже неможливо йти вперед з головою, поверненою назад.
Це - величезна вдячність Богу за все, що було в житті: за щасливе й гірке, за радість і сльози, за добре і зле.
Адже в усіх цих шляхах Він був зі мною, навіть тоді, коли мені здавалось, що Його немає і Він забув про моє існування.
Адже у важкі часи мені доволі часто приходиться (і досі) задаватися питаннями типа «чому», «як так», «де» і таке інше… Тому до вподоби і по серцю мені щирість людей, які називають речі саме так, як відчувають їх в цей час, не кривлячи душею.
Адже справжня віра і справжня духовність не в тому, щоб тільки сказати «як написано». Ні.
Справжня віра в тому, щоб продовжити жити так, як очікує від мене Бог, не зважаючи на те, що я «не бачу, як написано», «не відчуваю так», проходжу свою внутрішню боротьбу, чи не маю повного розуміння.
Всі мої друзі знають, як сильно я люблю гори. Так от мої гірські походеньки дечого мене начили. Найбільше зусиль ми прикладаємо тоді, коли підіймаємось вгору, але найважче завжди спускатися з гори додолу.
Через споглядання Божого творіння ми пізнаємо велич Бога, чи ж не так?
Там, на горі, в Його присутності, все відкривається перед очима, як на долоні!
Там, на горі, в Його присутності, переживаєш найвищий мир, любов, спокій, красу і тишу. Не відчуваєш часу, втікає біль… ти є в присутності Вічного. Умиротворення.
Там, на горі, Він провадить вглиб, відкриває Свої найглибші глибини…
І як же важко звідти повертатись вниз, до «звичайних» речей, де дуже часто фізичними очима бачиш і де відчуваєш протилежне…
Але саме задля того, щоб ти зміг жити в силі тут, внизу, Він і підняв тебе на гору, а потім допоміг здолати шлях з гори.
Тут, в моєму повсякденні, Ти той Самий, Незмінний. Таким Ти був вчора, Є сьогодні і будеш завтра. І я не просто вірю в це - я це твердо знаю.
Ти більший за мої нерозуміння, вагання й непослух. Ти сильніший за мої «не можу». Ти терплячіший за мою впертість.
Ти - безмежно люблячий Тато.
Господи, без Тебе я не можу ні-чо-го! навіть зробити вдих і видих, бо Ти - моє життя і дихання.
Люблю Тебе, мій Небесний Батько! Дякую за минуле, теперішнє і майбутнє. Прославляю Тебе, мій Господь. Амінь
Комментариев нет:
Отправить комментарий
Мир Вам! Благодарю за Ваш отзыв. Да благословит Вас Господь.