Перед людьми чи перед Богом?

Все почалось з цього фото, опублікованого в дописі сторінкою Godemption, яке випадково трапилося мені в стрічці Інстаграм.

Ця чудова добірка світлін стала першим ретвітом, збереженим мною в своєму Інстаграмі і я рекомендую вам переглянути їх всі.

А супроводжувалась ця карусель текстом: «Але Бог… Він завжди любив і був поруч ❤️‍🔥» і словами з пророка Ісаї.

Думаю, що всі мої близькі друзі одразу зрозуміли чому саме «зачепив» мене допис. Для тих, хто завітав сюди випадково і не знає мене, скажу тільки, що слова «Але Бог!» («Но Бог!») завжди супроводжували моє життя, навіть тоді, коли я Його не знала і не вірила в Нього. І пропоную познайомитись ближче 👇

- дізнатись про мене трохи більше

- послухати моє свідчення

Це було замість вступу.

А тепер - до суті.

Чи траплялось з вами, друже, таке: ви є, але ви немов би й не існуєте?! Ви посеред людей, а вони вас не тільки не чують, але й не помічають? Таке враження, що ви - така/такий собі «повітруля»? Немов у казочці?

Якщо з вами такого не траплялось, - то ви, напевно, дуже щаслива людина. Не знаю, чи варто вам і читати далі цей допис))

Мені доводилось проходити подібне випробування неодноразово і найважчим це було, звичайно, в колі найближчих людей (родина, церква). Коли оце «перетворення» на «повітрулю» трапилось зі мною вперше, - я була дуже сильно перелякана!..

Просто уявіть собі: ти знаєш, що ти такий, як є зазвичай.

Але...

-Ти вітаєшся, а тобі не відповідають; 

-ти приймаєш участь в розмові, говориш свою думку, а одночасно з тобою починає говорити інший;

-ти комусь посміхаєшся, але та людина дивиться немов би «крізь тебе»;

-ти простягаєш комусь руку, але та людина проходить, немов тебе не існує тощо...

Одним словом - тебе не бачать, не чують, ти один, немов в пустелі, і це -  посеред людей.

Якщо ж ви, мій друже, щось подібне відчували, то саме заради вас я і пишу цю нотатку.

Залишайтесь спокійними

Словами з Вихід 14:14 Мойсей підбадьорює ізраїльтян одразу після виходу з Єгипту. Можливо, він розумів, що природна людська реакція в моменти невизначеності - це постійні стрибки між тривогою і відчаєм?!.

Насправді, відчуття невизначеності краде мир з наших сердець, забирає спокій і дійсно може спровокувати погіршення здатності вирішувати проблеми або зниження концентрації уваги настільки, що стаємо менш гнучкими і ефективними.

Це, в свою чергу, збільшує шанси на здійснення нерозумних вчинків і робить нас більш вразливими до переживання тривоги, депресії чи стресу.

Ось чому, друзі, моя постійна молитва до Бога і побажання для вас: завжди дивитись на Проводиря і Вершителя віри, - на Ісуса!

В наші важкі і перенасичені різноманітною інформацією часи, вкрай важливо навчитись сконцентровувати свої думки на тому, що дійсно важливе і здатне наповнювати нас миром посеред штормів, відновлювати спокій.

Цього можливо досягти, спрямовуючи своє серце до Божих істин. Адже саме Бог і Є наш мир!

Хочу поділитись з вами трьома порадами, які я прочитала і вони здалися мені доречними для кожного, хто потребує оновлення миру і спокою.

«Спокій — це така дисципліна, яка вимагає тривалої та усвідомленої практики. Так як же практикувати перебування в спокої? Один практичний спосіб — це виконання трьох кроків:

1. Визнайте свою обмеженість.
2. Відкладіть свої очікування.
3. Ухопіться за Божі обіцянки.»

Улюблені!

Незалежно від того, з чим ми зіткнемося в наступні дні і тижні, пам'ятаймо, що для Бога немає нічого невизначеного у наших обставинах. Він Є Перший і Він - Останній, Він -Альфа і Омега. Він знає кінець кожного з нас раніше від створення світу.

Він діяв у моєму і вашому минулому, Він з вами і зі мною в сьогоденні, і Він тримає в Своїх руках моє і ваше майбутнє.

Довіряю Тобі, мій люблячий Небесний Батько! Міцно тримаюся Твоїх Слів! Вірю і знаю: Ти Є добрий Бог!

Трохи мемуарів з роздумами...

Дві цікаві події трапилися зі мною протягом кількох днів: 13 серпня одна моя дорогоціна сестричка надіслала мені спогад-1, а сьогодні Фейсбук нагадав спогад-2.

Таке співпадіння, з одного боку, немов би приємні спомини, але з іншої сторони - складається враження, що минуле не відпускає...

Кажуть, що в поважному віці деякі люди починають писати мемуари, а дехто навіть пов'язує це з хворобою - відсутностю «короткої пам'яті». Не хочу ні з ким сперечатися (тим більше, що вік не такий вже прям сильно поважний 😉), але сама завжди тримаю в серці слова Господа, перед очима якого пишеться пам'ятна книга:

«Проте зовсім по-іншому розмовляють між собою ті, котрі бояться Господа. Господь чує все і перед Ним пишеться Пам’ятна Книга щодо тих, які бояться Господа, і котрі вшановують Його Ім’я.» ‭‭(Малахії ‭3‬:‭16‬ ‭CUV‬‬)

Згадую також і пісню, яку в 90-роки ми співали по збірникам «Пісня Відродження» - «Милости  Господни вспоминай, считай» і яка тепер має переклад українською. В цій пісні є такі слова:

«В час, коли так важко вірити тобі,

І коли втомилось серце в боротьбі,

Ти згадай ту милість, що Господь явив,

Будеш дивуватися, що Він зробив!

Милості Господні ти не забувай,

Всі їх разом поряд у душі складай!

Пам'ятай, як щедро Бог нас наділив,

І не забувай, що Він для нас зробив!»

До слова, автор оригіналу пісні - Джонсон Оутман і написав він її далекого 1897 року.

То про що це я? Колись, протягом 2003-2005 років, через кількох зовсім різних людей, які не знали один одного, Господь підтвердив мені те, що говорив наодинці: я маю писати для себе і ділитись з іншими тим, що Він відкриватиме Своїм Святим Духом.

На той момент життя моя самооцінка була ще не просто заниженою, - вона майже дорівнювала нулю. Тільки Божа любов, яку я постійно відчувала, тримала мене: душа моя проходила період зцілення і відновлення в Господі.

Тому писати я таки почала, але майже через 10 років.

Звісно, писала (і пишу) я завжди тільки по надхненню від Святого! Я ніколи не сідала і не думала: «а про щоб це таке мені сьогодні написати». Він вкладав бажання і перетворював бажання в слова, обгортаючи Своєю любов'ю. Писала, пишу і записую я те, що Господь вважає за корисне для інших, а не щось сокровенне, чому ще не час.

Ці два нагадування, що так «співпали» в часі, я розглядаю, як ще одну нагоду порахувати милості Господні і подякувати Йому за те, що в різні часи мого життя Він дарував мені милість бути вірною Йому, Його обітницям і своїм обіцянкам.

Надто недосконалою людиною я є, щоб навіть подумати, що кудись зможу йти або щось робити без Нього. Для мене все в усьому Христос: Його бачу в навколишньому світі, в людях, навіть в подіях, що відбуваються. Тому все, через що Він провів - є корисним досвідом для неповторення помилок, до якого особисто я, як людина аж надто схильна.

Двічі давала я обіцянку моєму Господу: вперше під час водного хрещення і вдруге - під час рукопокладення на служіння.

Молю Тебе, Господи Ісусе, не дай мені порушити жодної 🙏 Даруй мені милість служити всією доброю совістю Твоєму Тілу, тим людям, які потребують Твоєї Євангелії й тим, кого Ти передуставив до спасіння. Стверджувати душі Твоїх учнів, до чого Ти і покликав мене 🙏  Як колись Ти сказав: «...ти підеш до всіх, до кого лише Я тебе пошлю, і говоритимеш те, що Я тобі накажу.» (Єремії ‭1‬:‭7‬ ‭CUV‬‬) Амінь.

Цей допис роблю спонтанно і більше для себе, не плануючи його розповсюджувати. Можливо, його прочитають друзі, які читали(ють) цей мій блог. Якщо «випадково» допис трапиться вам в Інтернет-просторі, то буду вдячна за ваші думки щодо піднятої теми «випадкових спогадів».

Спогад-1. Рукопокладення, 2012 р.

💙 💛 💖 💛 💙